Обережно, двері зачиняються, наступна зупинка — пекло

— Все понятно, але чому в неї двері були відчинені?

— Інтєрєсно, а де був її муж?

— То, мабуть, вона його сама спровокувала, ходила перед ним в одних шортах! От мущчіна і нє сдєржался. Це ж мущчінам трудно, понімаєтє, хоча він трохи й переборщив, канєшна.

— Не, тут шось точно нечисто, а як так вийшло, що ніхто її не почув? Шо, пустий вагон був?

— Я все розумію, мені вас дуже шкода, але навіщо ж ви оце все отак відверто виставляєте, і так у житті багато негативу…

— Ні, я вам, звичайно, співчуваю, але як можна бути такою необережною? Як можна в поїзді їхати з незакритими дверима?

Мені ці кляті двері тепер постійно сняться. Начебто я лежу на поличці, чую гуркіт колес, засинаю, аж раптом вкриваюся холодним потом: жарко, кондиціонер не працює, дівчата мої почали жалітися на те, а така дурна, взяла та відкрила… і зараз станеться щось страшне. Я часто подорожую потягами, і ще з того часу, як я була дитиною, мені завжди казали: «Дивись, завжди перевіряй, чи замкнені двері в купе чи туалет!». Існували правила, які треба було вивчити, якщо подорожуєш сама. Ніколи не заходь у туалет, якщо за тобою стоїть чоловік, а поряд більше нікого. Ніколи не заходь до тамбуру, якщо за тобою йде чоловік чи декілька. Завжди замикай двері в купе, якщо опинилася там раптом сама. Ніколи не залишайся з чоловіками у купе, особливо якщо вони випили. Ніколи, чуєш? Або міняйся місцем, або краще ночувати в коридорі сидячи.

Студенткою я їхала в купе провідниці на третій поличці, бо не мала де сісти у переповненому загальному вагоні потягу «Харків — Суми», хоч мала квиток. До неї вночі набилися чотири хлопці, почали випивати. Мене врятувало лише те, що в мене був здоровезний рюкзак, яким я захищалася та спихувала вниз бажаючих познайомитися ближче, і те, що вони були надто п’яні. Звичайно, я нічого нікому не розповіла – було ніяково, провідниця зранку буркнула щось на кшалт «вибачай, дівчинко, хлопці випили». А що такого? Такі часи. Пам’ятаю, як у 90-ті ходила ввечері в гості до подруги в Луганську, що мешкала в центрі, зі свого криміногенного Камброду. Одягала довгу спіднцю, страшну розтягнуту кофту, дуже огидну, пов’язувала голову хусткою, ховаючи косу, брала з собою дрючок, окуляри доповнювали образ. І все одно раз довелося тікати від якихось неадекватів. На початку 2000-х у вагоні метро до мене причепився якись покидьок, клав руку на бедро, намагався мацати, я відкинула його руку, і він мене сильно вдарив по обличчю на очах у всього вагону – вважаєте, хтось із пасажирів вступився за мене? Хтось сказав йому «що ти робиш?», хтось викликав поліцію? Ні, звичайно. Це було так… буденно. Він вийшов, усміхаючись, непокараний, а всі ще раз впевнилися, що так – можна.

Зараз я дуже жалкую, що не поскаржилася на провідницю, не викликала поліцію. Була в шоці, не збагнула одразу, як діяти… Було б марно, але я хоча б спробувала захиститися. Я хоча б продемонструвала іншим, що треба захищатися, а не мовчати. І це, мабуть, єдиний спосіб щось змінити. Бо ми реплікуємо, відновлюємо насильство, не відповідаючи, не підтримуючи, не захищаючи.

Це зараз я розумію, що цими «правилами» мене привчали до того, що якщо щось зі мною станеться, то я сама буду винна.

Наше суспільство звикло до насильства. Усі ці жахливі історії побиття, згвалтувань, знущань вже майже не чіпляють. День-два люди поговорять і завмовкають. Ви помітили? Загальний рівень побутового насильства у країні, у середньостатистичній родині, на вулиці, у райвідділку поліції, у школі, на работі такий, що це вже нікого не дивує чи спантеличує. Ми звикли до нього. Воно стало буденним. Звикли за багато років різанини у 1917—1920, панування радянської влади, Голодомору, колективізації, Світової війни, репресій, коли людське життя тут коштувало копійки. А людська поведінка змінюється дуже повільно, якщо немає сенсу її змінювати. Хотілося б казати, що то не ми, то все тяжкі наслідки «совку», але ні. Зараз ми цей тренд підтримуємо самі.

З тими, хто схильний до насильства, все більш-менш зрозуміло. Але інші? Ті, хто сам не гвалтує, не б’є, не кричить? Усім похєр. Я перепрошую, могла написати ввічливо «байдуже», але саме так, похєр. Більшість наших людей настільки травмовані, що реагують або ніяк, або агресивно. Якщо в тебе самого травма, ти зазвичай не маєш сил ані на співчуття, ані на розуміння. Тобі хочеться одного – не чути та не бачити того, що тебе самого колись травмувало. От звідки в нас стільки цих дивних, на перший погляд, коментарів навіть від жінок «а чого вона сама…». До того, коли людина, яка не отримала допомоги, бачить, що в схожій ситуації комусь допомагають, вона почувається знеціненою. Мене мій чоловік «вчив», і сусідка Мотря тепер хай страждає від свого. Мене не захистили – то чого її повинні захищати, чим вона краща за мене? Ич, яка цяця, репетує вона. Мовчи й терпи, як усі. Що, розлучитися хоче? Та хай її бог покарає, хіба можна?

Є ще одна причина. У нас дуже високий рівень колективної відповідальності та звичка звітувати в позитивному сенсі (теж наслідок радянської системи). Якщо в колективі хтось схибив, винні всі. Усі можуть постраждати. Товариш Перепердищенко прийшов п’яний на роботу, дав комусь у пику, шкандаль, – хоп, відділ не отримав премії. Тож наступного разу треба будь-якою ціною довести, що Перепердищенко не був п’яний, це не він, і взагалі, відділ найкращий, а оці ваші інсінуації та синці від побиття – це ви наводите тінь на гарний колектив. Йдіть собі, це з вами щось не так, самі впали, а Перепердищенко — наш професіонал, він вже пережив усі свої перверзії та розкаявсь. Мабуть. Це спрощення, звичайно, але механізм так і діє.

Ось чому так складно покарати співробітника поліції, або вчителя, або лікаря, або залізничника – кругова порука. Усі бояться, ніхто не буде свідчити проти «своїх». Вас будуть запевняти, що в їх лікарні/школі/потязі/відділку найкращі показники, найкращі люди, до вас миттєво прийдуть захисники та скажуть, що ці люди просто святі, а ви, постраждалий, просто дурна та погана людина, от з вами таке й трапилося. Ви думаєте, я перебільшую? Лише за останні два тижні я прочитала купу коментарів під двома постами про постраждалих від дій акушерки та вчительки, і в обох випадках поведінка коментувальників була саме такою. Це явище має вумну назву «газлайтінг», але його механізм значно давніший, ніж новомодне слово.

Наш мозок кричить: «Це не може бути випадковістю, бо тоді і я можу постраждати, ні, це той постраждалий поганий, він сам винен, а я хороший, тож я у безпеці!» Це явище страшніше самого насильства, бо ми самі цим звеличуємо, робимо його непереборним. Начебто вирощуємо вічного дракона…

2020 рік, жінку, матір 7-річного хлопця, жорстоко б’ють на очах дитини та майже гвалтуюсь у потязі. Їй ніхто не допомагає, провідниця спить, двоє інших ледь не виштовхують побиту жінку до насильника в купе, бо той, бач, сказав, що «він її чоловік». Правильно, чоловіку можна, самі розберуться. Що за суцільний капець! Це настільки яскраво характерізує нашу ментальність, що нічого й додати. Добре, що Настя Лугова наважилася викликати поліцію; погано, що вона зараз проходить крізь особисте пекло в нашій «правоохоронній системі» та читає ці ідіотські коментарі в соцмережах.

І особливо погано те, що ми, коли чуємо чи бачимо насильство, часто не реагуємо. Ніяк.

• Хлопці у дворі ображають дівчат, називаючи їх «тупими шльондрами»? «Та то ж малі діти, вони просто бавляться, а ви не смійте моєму синочці нічого казати!» (Випадок з подругою моєї доньки, хлопець так робив майже місяць, ніхто не зупиняв).
• Чоловік б’є жінку на вулиці ногою, усі швиденько пробігають повз? «Та чого я буду втручатися, а може, вона сама його довела». (Відео в інтернеті з Дніпра, у жінки струс мозку та числені травми).
• Жінка кричить на дитину та завзято лупцює її по обличчю? «Це мати просто вчить дитину, а може, дитина погано себе вела?» (Випадок з моєю знайомою, у мами «був просто поганий день, так воспитувать нормально»).
• Здоровезний чоловік намагається запхнути хлопчика, що верещить та пручається, у машину? «Та, звичайно ж, то його син, він, мабуть, щось вкрав чи розбив». (Хлопець виявився не його сином, перед цим у регіоні зникли за схожих обставин декілька дітей, моя подруга його фактично врятувала, втрутившись).

Що ж робити з цим хворим суспільством? Банально казати «почни з себе», особливо коли поліція не працює, а судді купуються оптом та у роздріб. У більшості випадків ви, сами ви зможете зупинити насильство. Саме тут і зараз. Ви можете допомогти, якщо просто не будете байдужими. І не мовчіть. Будь ласка, не мовчіть та не підтримуйте тих, хто ображає, гвалтує, б’є. Навіть коли вам дуже страшно, навіть коли це ваші знайомі.

Спробуйте спитати себе: чому я це роблю? Це ж очевидна несправедливість. Ось – постраждалий. Ось – насильник. Якого ж біса я виправдовую це? Що зі мною не так? Не бійтеся. Так, цей світ несправедливий, і ніхто, крім вас, що бачить це прямо зараз, цю несправедливість не виправить. Бо потім, не дай бог, якщо щось станеться, вас також може ніхто не захистити.